Чопівці... Тут народився, провів своє босоноге дитинство, жив і працював письменник Семен Іванович Панько.

  У листі до матері поет пише: " Усім, що в мене є хороше, людяне, добре, я зобов’язаний Вам. Ви зберегли те, що іншим не вдалося ".

  Народився 12 лютого 1920 року в с. Чопівці на Мукачівщині, в сім’ї незаможного селянина. Він пізнав ранню тяжку працю на клаптику неродючого грунту і наймитування у сільських багатіїв за харчі та помешкання, аби вчитися у школі, і поневіряння по глухих закутках Угорщини, де гнітила чужа мова та пихата обивательська обмеженість. Поет пише: "Тяжка дорога... " Гірка доля раннього дитинства не могла не позначитися на майбутній творчості митця, про якого відомий український письменник Дмитро Бедзик писав: "Автор вийшов з народної гущі, він знав сподівання і мрії народу, бо й сам немало скуштував з того, про що так широко пише в своїх творах..."

  Спершу вчився у початковій школі в рідному селі. Тут відкрилися йому не тільки перші знання, а й основи народного "' морального кодексу", в якому основними пунктами є любов до праці, повага до хліба, до старших. Потім, незважаючи на матеріальні труднощі, вчився в Мукачівській гімназії. Закінчивши в 1939 році гімназію, юнак тривалий час не міг знайти роботу, бо тодішні власті хортіївської Угорщини всіляко переслідували освічених виходців з простого люду, особливо літераторів, що залишилися вірними своїй мої та інтересам знедолених трудівників. Тому чимало з них було кинуто до в"язниці або репресовано,  призвано до армії.

 Улітку 1940 року з метою штучної асиміляції, як і багатьох інших закарпатців, Степана Панька було відправлено углиб Угорщини, у місто Веспрем, де одержав призначення на роботу помічником млинарського ревізора, а відтак дрібного поштового службовця.  Ця робота була для нього нудною і виснажливою. Про це переконливо сказано у вірші "В моей тюрьме":

Не работа здесь, а мука

Надоело ото мне...

  Працюючи згодом на пошті у Будапешті, де вчився також на курсах працівників зв"язку, у  вільний від роботи  час  відвідував

заняття в університеті на відділенні слов’янської філології. У цей час він зустрічається і дружить із Д.Вакаровим, К.Галасом, С.Проданом та іншими юними літераторами-закарпатцями, які навчалися в угорській столиці. Про цей період життя Семен Панько у нарисі про поета-антифашиста Дмитра Вакарова " Товариш Діма " зазначає, що "в аудиторіях так званого слов'янського семінару, поруч з угорцями, сиділи юнаки й дівчата - представники мало не всіх слов'янських народів: поляки, словаки, хорвати, серби, словенці й закарпатські українці. У вільний від роботи час Панько, як і інші студенти, відвідував читальний зал бібліотеки при слов'янському відділенні. Тут не тільки готувався до занять, працював над науковою літературою, а й нерідко брав участь у дискусіях, при яких розвивалися літературні інтереси майбутнього письменника.

  У Будапешті Семен Панько наймав кімнату. А щоб платити за неї, ночами сортував на пошті листи. У його кімнаті часто збиралися університетські товариші, в основному серби із Бачки - Петро Вербашкі, Стоян Жаревица, Благоє Прадин та земляк із Хустщини Дмитро Вакаров. Студенти-серби розповідали про свою Батьківщину, ділилися почутими новинами з фронтів і запально коментували їх, співали пісні. Линув на Батьківщину і поет " Я слав привіт їй журавлями..."

  Восени 1942 року забрали Семена Панька до військового табору Гаймашкер і поставили біля гармати. Настроєний прогресивно, він не мав наміру воювати за інтереси фашистського режиму, а навпаки, шукав можливості пробратися на схід, до рідного краю. Ця його мрія здійснилася після визволення Закарпаття Радянською Армією. Він повертається додому і з піднесенням приєднується до будівництва нового життя: вчителює, виступає перед земляками, бере активну участь в організації культурно-освітнього життя тепер оновленого краю, докладає зусиль у створенні першого професійного театру на Закарпатті.

  Жадоба до поглиблення знань привела його до вищого навчального закладу - Ужгородського державного університету, філологічний факультет, який закінчив у 1954 році.

  З 1955 року і до останніх днів життя перебував переважно на творчій роботі. З 1950 року - член спілки письменників СРСР. Його поєднує дружба з багатьма письменниками та творчими людьми.

Серед друзів поета Іван Обрахт, художник Іван Грабар,  Михайло Томчаний, югославський письменник Іво Андрич.

   Свій творчий шлях він розпочав одночасно з поезії і прози. Першою поетичною книгою була збірка «Школа в горах» 1952 року адресована юним читачам. У 1977 році побачила світ посмертна збірка «Ранкова мелодія».

  Панько відомий також як автор майстерних казок, які вийшли окремою збіркою «Як мудрило панів лікував».

  Семен Іванович прожив усього 56 років. Не все задумане встиг він здійснити. Але й те що він дав читачеві, ставить його в ряд славної когорти літератури Закарпаття.

У рідному селі Семена Паньки Чопівцях названо вулицю його іменем, на місці колишньої хати встановлена меморіальна дошка, а в нашій школі обладнано кімнату - музей з бібліотекою видатного земляка.